Я, Хриплюк Наталія Анатоліївна - вчитель української мови та літератури Сокальської санаторної школи-інтернату ім. Т.Г.Шевченка для дітей, хворих на сколіоз. Як бачите шановні читачі, що назва школи незвичайна, тому що слово інтернат пов'язують з інтернатом для сиріт або дітей з різними вадами, від яких відмовились у вихованні батьки. Я в цю школу потрапила у 18 років, майже з шкільної парти, будучи ще не зовсім дорослою дитиною. Я жахнулася, коли провівши рукою по спині маленької дитини, я намацала горб, наче током мою руку відкинуло. Але пройшли роки і я в цій школі 18 років, ставши матір'ю двох дітей, усвідомила, що найцінніший скарб для кожної матері - це життя й здоров'я її дитини. Ні за які гроші його не купиш, не обміняєш на якусь коштовну річ. Життя дарують БОГ та БАТЬКИ. І скільки ж то радості, коли дитинку нічого не турбує й не болить.
Але буває й так, що оченята малечі наповнені смутком чи зажурою, воно підростає і бачить, що не таке, як інші дітки, з'являється комплекс неповноцінності. Будучи керівником у 8-9 класах (саме перехідний вік ), дуже важко працювати з такими дітьми, які навіть мають схильність до суєциду, батьки здатні все віддати, аби їх кровинка знову усміхалась, стала повноцінною в дитячому колективі і не можуть нічого вдіяти, біжать за допомогою до мене.
Дивлячись на терпіння дітей, родичів, шукаю допомоги у вас читичів. Тому що на численних знахарів, екстрасенсів, приватних лікарів, на яких батьки виділяють великі кошти і не завжди ця допомога є ефективною, мало надії. Тому сподіваіюсь, що мої читачі, відгукнуться на мою біль. І зможуть порадити з досвідом якісь методи лікування, аби зменшити ступінь сколізу та призупинити прогресування хвороби. У нашій школі є комплексне лікування, але є й діти, які потребують хірургічного втручання.
Відгукніться на мій крик душі.
